Оригинал статьи

Доктор Йозеф Менгеле - сумновідома особа.Він був головним медиком одного з таборів Овенціма. Там проводив жорстокі медичні експерименти над в’язнями. Знищував або назавжди скалічував тисячі людей. Його називали “Доктор Смерть”.

Як нам охарактеризувати його: жорстокий, божевільний? Хворий? Безсердечний? А може, соціально відповідальний?

Карл Клауберг, Зігмунд Рашер, Герта Оберхейзер, Карл Гебхард, Хорст Шуман, Йозеф Менгеле та сотні німецьких лікарів, а тисячі їх помічників брали участь у медичних експериментах в концентраційних таборах. А до Другої Світової війни вони та подібні до них медики здійснювали проекти “расової гігієни” у нацистській Німеччині, в ході яких націю позбавляли від психічно хворих або неповносправних громадян. Ці лікарі не могли всі одночасно бути маніяками. Значить ними рухало щось інше. Це інше, я вважаю, було соціальною відповідальністю. Саме соціальною відповідальністю, яку на цих прикладах так легко почати  відрізняти від моралі.

Зараз нам “легко” говорити. Як земля з часом заростає бур’янами, так і історія заростає легендами та пропагандою. Так і наші уявлення про історію “втоптуються” до стереотипів та кліше. “Кати”, “нацисти”, “злочинці” - без цих слів ми сьогодні не можемо уявити лікарів того часу. Більше того, боїмося уявляти без цих слів. Бо, не приведи Господи, самі про себе подумаємо, що хоч на йоту підтримуємо їх. Але часом корисно ані підтримувати, ані засуджувати. А просто докласти усіх зусиль щоб наскільки це можливо, зануритися у тодішню реальність.

Що таке соціально відповідальний лікар? “Здоровий глузд” говорить, що це лікар, який крім того, що просто практикує, ще й відчуває “обов’язок перед суспільством”. Він послуговується принципами “передової суспільної моралі”, і всіляко повинен розвивати досягнення медичної науки задля розвитку суспільства.

Так от, Йозеф Менгеле діяв точно за цими критеріями. Він та інші нацистські лікарі дуже гостро відчували свій обов’язок перед німецьким суспільством. Суспільством, яке несло тяжку місію - встановити новий світовий порядок. Чи не є вершиною життя лікаря та науковця винайти спосіб зробити своє суспільство більш здатним до виживання? Жорстокі методи? А можливо, просто жорсткі, викликані умовами війни?

Поведінка нацистських лікарів зовсім не була раптовим актом садизму. І не могла такою бути. Вона лише слугувала тодішнім цінностям суспільства, а значить, була соціально відповідальною. Цінності ці в медицині почали формуватися задовго до будівництва Освенціма, і навіть до приходу нацистської партії до влади. Ще у 1927 році у Німеччині було створено Інститут Кайзера Вільгельма, який став одним із наукових центрів європейського масштабу. Його головним призначенням були роботи із євгеніки, та расової гігієни. Остання зовсім не була “винаходом” нацистів. Вперше факультет з расової гігієни було відкрито у Мюнхенському університеті у 1923 році, тоді, коли Адольф Гітлер робив лише перші кроки у політичній кар’єрі.

А пізніше націонал-соціалістична влада почне провадити в сфері охорони здоров’я політику у дусі євгеніки та расової гігієни. В кінці 1930-х у країні було розпочато національну програму “очищення” суспільства. Було прийнято закон ?Про уникнення народження хворого потомства?, за яким люди із серйозними психічними або фізичними “вадами” були змушені робити аборти або бути простерилізованими. Пізніше було розпочато програму “евтаназії” або “смерті із жалю”, коли психічно хворих, розумово відсталих людей та інвалідів, яких лікували понад 5 років, фізично знищували. Пропаганда програми закликала саме до соціальної відповідальності (див. малюнок).

?Цей хворий за час життя коштує народу 60 000 рейхсмарок. Громадянине - це і твої гроші!” - говорилося на пропагандистському плакаті. А гроші країні були надзвичайно потрібні. Жаль чи соціальна відповідальність - ось яка дилема ставала перед людьми і лікарями. І більшість обирали друге.

Робота лікарів у концтаборах Другої Світової війни провадилася в такому ж дусі. Дусі відповідальності перед країною, перед народом, який веде праведну війну за панування кращого суспільного ладу. Лише після війни ми “дізналися” про те, що лікарі були “катами”. “Дізналися” означає визнали їх такими з точки зору погляду інших. І “дізналися” досить вибірково. Так, доктор Адольф Бутенандт дожив до 1995 року не як “маніяк”, а як Нобелівський лауреат, що зробив винаходи у дослідженнях статевих гормонів. Хоча активно співпрацював в рамках досліджень, які називалися kriegswichtig (важливі для війни). Зокрема, використовував матеріали “досліджень” доктора Рашера із можливості людини витримувати екстремальні температури і рівні тиску, які останній проводив у таборі Дахау. Доктор Отмар фон Вершуер також залишився в історії видатним лікарем, який стояв у витоків науки євгеніки (популярної у Радянському Союзі), та одним з класиків медичних досліджень на близнюках, які дали світу багато медичних винаходів. Ніхто не знає (або не хоче знати), яка частка даних для винаходів з досліджень на близнюках була отримана від доктора Йозефа Менгеле, що працював у Освенцімі протягом війни будучи підпорядкованим Вершуеру.

Я далекий від хоч найменшого виправдання діяльності нацистських лікарів, якщо ви хоч на секунду подумали про це. Кілька років тому я побував у містечку Освенцім в Польщі, де зараз у форматі музею знаходять два концентраційні табори у тому ж вигляді, в якому вони функціонували. І після побаченого ніколи в житті (я в цьому впевнений) не виникне бажання хоч трішки виправдовувати те, що там відбувалося.

Але цей історичний урок підводить до трьох важливих висновків щодо соціальної відповідальності лікаря.

По-перше,  соціальна відповідальність лікаря - це його відповідальність перед конкретним суспільством. Вона виникає лише в умовах цінностей, які існують у суспільстві, і на які у щоденному простому житті дуже важко подивитися з точки зору інших суспільств.

Друге - соціальна відповідальність і мораль є різними речами. Соціальна відповідальність може бути аморальною.

І найголовніше - цей історичний урок з усією наглядністю показує нам, як відповідальність перед усім суспільством може “благословляти” на злочини проти однієї конкретної людини. Ми добре побачили як захопленість роздумами про інтереси суспільства в цілому, і подальша відповідальність перед цими інтересами, може дозволяти людині робити страшні речі по відношенню до свого ближнього. Адже дуже мало лікарів-нацистів на відомому судовому “процесі лікарів” після війни визнали свою провину. Вони говорили, що діяли “заради свого народу”. Отже, на жаль, були соціально відповідальними лікарями.